Історія Миколи Іванюка: від пекла Донбасу до служби у поліції Буковини
Про це розповідає News IO
Микола Іванюк, який нині служить сержантом поліції роти конвойної служби ГУНП у Чернівецькій області, пройшов крізь найсуворіші випробування війни. Він воював у найгарячіших точках Донбасу, пережив бої за Соледар і Бахмут, втратив побратимів, але зумів повернутися до мирного життя на Буковині.
Початок війни та перші випробування
24 лютого 2022 року Микола проходив строкову службу на Харківщині. О п’ятій ранку його розбудили вибухи — розпочалася повномасштабна війна. Його частина розташовувалася всього за 35-40 кілометрів від білоруського кордону. Вже з перших хвилин військові діяли за тривогою: зайняли позиції для захисту міста, де Миколу відправили на варту. Перші дні відзначалися постійними обстрілами та тривогою щодо можливого десанту ворога. Завдяки зенітним установкам вдалося збити кілька ворожих вертольотів, а згодом зупинити наступ техніки противника та брати участь у звільненні Харкова.
Після цього Іванюк зі своїми побратимами опинився у Соледарі, де пережив одне з найстрашніших випробувань. Під час боїв їх оточили, і лише небагатьом вдалося вийти живими. Ті, хто намагався забрати тіла загиблих, самі опинилися серед поранених.
Бої з вагнерівцями та втрати на передовій
У Соледарі українським військовим протистояли досвідчені найманці «вагнера», які діяли жорстко і професійно. Вони виснажували оборонців, не даючи відпочинку, а потім йшли у наступ. На Харківщині, згадує Микола, противник був менш підготовлений, а ось у Соледарі все змінилося.
Вихід з оточення став справжнім випробуванням: дійшли до двоповерхової будівлі, де Микола вирішив повернутися, щоб допомогти пораненому. Саме в цей момент почався обстріл. Довелося повзти під вогнем, і навіть поранені рухалися самотужки. Микола переконаний, що вижити допомогла лише підтримка побратимів та віра.
У Бахмуті обстріли та атаки не припинялися. Окупанти йшли хвилями: спочатку кидали менш досвідчених, щоб розвідати ситуацію, а потім наступали підготовлені сили. Найближче ворог підходив на відстань 20 метрів. Вижити допомагала лише довіра до побратимів та єдність у колективі. Іноді росіяни навіть маскувалися під українських військових, використовуючи схожу форму. Тому для ідентифікації застосовували паролі і слова, які ворог не міг правильно вимовити.
Після демобілізації Микола міг залишитися у цивільному житті, однак вирішив служити у поліції. Він вважає, що спільний військовий досвід допомагає краще розуміти військових, з якими працює. Уже майже два роки Іванюк служить у поліції, використовуючи набутий досвід для допомоги іншим.
“Найстрашніше – залишитися без своїх. Коли поруч стояли люди, яким ти довіряв, а потім приходили нові – ти не знаєш, чого від них чекати”, – каже Микола.
Війна залишила сліди: контузії, які переносив без належного лікування, спогади про втрати і тяжкі моменти. Проте Микола знаходить сили у спілкуванні з сім’єю та друзями, особливо підтримував двоюрідний брат, який також боронив Україну на тих самих напрямках.
За мужність Микола отримав медаль Президента “За оборону України”. Він зізнається, що для нього це, насамперед, пам’ять про загиблих товаришів. Найбільше цінує спокій, який зараз має, і можливість бути поруч із родиною.
Микола мріє після перемоги зібратися разом з побратимами та відвідати могили тих, хто не повернувся. Він підкреслює, що головне – не забути тих, хто віддав життя за Україну. І хоча нині служба стала спокійнішою, досвід війни завжди буде з ним, а довіра до побратимів залишиться найціннішим надбанням.